Плакальниці на похоронах

З самої давнини до нас надійшов звичай оплакувати померлих на похованні. Рідні та знайомі прощаються зі спочилим, проводжають його у Небуття й від того сум і туга крають серце, а голосіння лише допомагають виплакати той біль зсередини. Ось тільки не кожен може бути емоційним на людях. Після отримання тяжкої звістки близькі сконалого скоріше перебувають у шоці, впадають в депресію, їх психологічний стан схожий на анабіоз, тож вони не можуть вичавити з себе ані сльозинки. А поплакати на траурній церемонії потрібно. Хоч комусь. Бо інакше здаватиметься, що небіжчика просто закопали у землю чи спалили у кремаційному вогнищі без усілякого жалю. Тому то й запрошують на похорон плачучих на замовлення, бо вони не соромляться публіки й уміють скиглити професійно, екзальтовано, по-справжньому, хоч і за незнайомим мерцем.

Зміст:

• Похоронний плач як традиція
• Давній Рим: чим вище статус – тем більше плакальниць
• Примовляють тільки жінки
• Плакальниці на похоронах у наш час
• Плакальниці в Китаї
• Плакальниці в Гані
• Плакальниці в Киргизії
• Похорон військовослужбовців в США та «Арлінгтонські леді»

Похоронний плач як традиція

Звичай проводжати сконалого на той світ із поховальним ревінням можна зустріти у різних культурах. Свідоцтва про це ми знаходимо у Біблії, літописах Київської Русі, древніх єгипетських папірусах, вощених табличках Давнього Риму і навіть у китайських фоліантах, сторінки яких вироблені з рисового паперу. В окремих народах поховальні голосіння виконувались жрицями того чи іншого релігійного культу, а не просто найманими плакальницями. Зазвичай вони були вдягнені у відповідний чорний одяг, їх обличчя замазані золою, голови поголені чи геть усі посипані попелом. Під час самої погребальної ходи жінки вголос ридали, рвали на собі одежину, дряпали щоки й навіть непритомніли. Бо саме від епатажного вираження скорботи залежало сприйняття їх зусиль і фінансове відшкодування їхніх послуг.

Давній Рим: чим вище статус – тем більше плакальниць

Заможні громадяни Давнього Риму на похорон до своїх близьких закликали усіх жителів через газету – щоденну листівку вартістю у найдрібнішу монету того часу. Якщо кількість відвідувачів була замалою, то додатково винаймали плакальниць. Бо саме число присутніх на похорону вважалось значущим для загробного статусу померлого у потойбічному житті.

Примовляють тільки жінки

Професійними плачучими могли бути тільки жінки. Бо чоловікам не пристало демонструвати свою тугу оточуючим. Аби голосіння було справжнім, наймані плакальниці згадували особисте горе, своїх померлих родичів. Тоді плач йшов від самого серця, без натуги й виражав дійсну скорботу за небіжчиком.

Плакальниці на похоронах у наш час

Часи галасливого плачу та стогонів на кладовищах та у церквах вже відійшли у минуле.

Зараз, якщо й винаймають плакальниць, то лишень задля присутності на похованні додаткової кількості скорботних. Бо навіть заможні громадяни не завше можуть розраховувати на рідних чи похвалитись широким колом знайомих. Щирий прояв співчуття до родини сконалого у жалобі від сторонньої людини сприймається дійсно як моральна підтримка у таку горезвісну годину.

Плакальниці в Китаї

Древні звичаї у Піднебесної Імперії поважають до сих пір. Особливо це стосується сільських регіонів, де будь-яку траурну ходу супроводжують винаймані артисти та плакальниці. Своєрідними танцями та наспівуваннями вони виражають загальне горе родичів від тої трагедії, що сталась. Вже перед крематорієм (бо в Китаї заборонено поховання гробом!) плачучі жінки становляться на коліна та голосними риданнями вмовляють покійника не йти у Небуття, а залишитись з родиною.

Плакальниці в Гані

В Гані проводи сконалих відбуваються з особливою помпою. Задля цього винаймають і танцюристів-носіїв труни, і плакальниць, і навіть популярних співаків. Іноді рідні небіжчика погрузають у такі борги задля траурної вистави, що кілька років поспіль мусять відпрацьовувати за них. Але хіба це не варто того, аби похований почувався добре на тому світі?

Плакальниці в Киргизії

До недавнього часу похорон у Киргизії вважався доволі епатажним заходом – з голосним оплакуванням, скигленням, нищенням одягу на собі й роздряпуванням обличчя. Кілька днів чи навіть тижнів потому родички й знайомі спочилого не могли вийти з дому, бо загоювали рани на тілах. Такий стан речей, за якого жінки умисно шкодили своєму здоров’ю, занепокоїв державних діячів. Тож була введена заборона на подібні вчинки під час проводів небіжчика. Зараз траурні церемонії відбуваються скромно, без усілякого галасу, а прояв емоцій дозволено у певних рамках.

Похорон військовослужбовців в США та «Арлінгтонські леді»

В США засновано спеціалізоване товариство «Арлінгтонских леді». Назву воно веде від відомого меморіального цвинтаря в Арлінгтоні, де поховані прославлені військовослужбовці та відзначені вищими державними винагородами цивільні особи. Членами згаданого товариства можуть бути або вдовиці військових, або жінки, що самі проходили службу у збройних силах. Їх запрошують на захоронення загиблих військовослужбовців, аби кожен американський герой був вшанований належним чином. Бо будь-яка людна, незалежно від того, виріс він у великій родині чи був самотнім перед тим як пішов на війну, бажав би гідних проводів у Майбуття…

До обов’язків кожної Арлінгтонської леді входить присутність щонайменше на один похорон кожного місяця. Протягом скорботного заходу вони не плачуть, але з повагою та пошаною проводжають спочилого у дальню путь. Їм також довіряють честь покласти складений трикутником державний прапор на труну та два листа – від вищого командування й написане жінкою особисто.

Ритуальне бюро РЕЛІКВІЯ завжди готово Вам допомогти підібрати всі похоронні атрибути для похорону або кремації. Ми організуємо перевезення тіла у вказане місце і повністю займемося організацією похорону. Дзвоніть в будь-який час.